Читати книгу - "Мій товариш Наливайко і п’яний Буратіно"

Думалося, їдемо на край світу, та кінцевою цього дивного маршруту виявилася чомусь Контрактова площа. Уздрівши «народний» шинок-розливайку, ми, не змовляючись, пішли туди. Щойно замовили, бородатий «маріман» очікувально подивився на нас.

– Щось не так? – на диво ввічливо поцікавився Макс.

– У мене тільки на метро, – в голосі Шурика звучала неприхована гордість. – Зараз ти скажеш, Наливайку, аби я валив звідси до поганої мами. Давай, кажи, принижуй. Марімани все від вас витерплять. Нас шторми не брали, коли ми вмирали…

– Хлопці, назад виливать? – поцікавилася втомлена барменка.

Тепер на мене дивилися дві пари очей. Рука сама полізла по залишки грошей.

Заплативши, я підхопив свій стаканчик і відійшов у куток. Раптом закортіло додому, в чотири обшарпаних, але рідних стіни. Захотілося спокою, миру і самотності. Натомість за моєю спиною назрівав конфлікт. Біля шинкваса спочатку загув хор обурених чоловічих голосів, до них долучився неприємний голос барменки, і нарешті через всю територію до мене гукнув Макс:

– Ти скільки давав?

Я так само голосно назвав суму. Децибели в районі черги збільшилися, скандал, певне, досягнув свого апогею і нарешті захлинувся. До мене в куток підійшли розлючений Макс і збентежений Шурик. Кожен тримав у руці свій стаканчик з горілкою.

– Проблеми? – мені направду було зовсім байдуже, та мовчати якось не випадало.

– Цей мудило, – Макс кивнув на «марімана», – завівся з тіткою за здачу.

– Яку здачу? – тепер я чогось не розумів.

– З твоїх бабок здачу, ясно? Почав виступати, ніби тітка здачу собі приникала.

– Я всю забрав, – моя рука навіть шуснула по гаманець, аби довести кращому перу Києва його помилку.

– Ну так би і сказала, а то обзивається, – найбільш щиро обуреним виявився Шурик. – Чуєш, вона каже: «Підарас горбатий!» Нє, пацани, я що, горбатий? – він розправив плечі, потім змовницьки нахилився до нас. – Та хотів її трошки розвести. На понт узяти. Вони ж такі, знаєте, самі тут піддаті постійно. В таких місцях, хе-хе. Пара копійок іноді вигорає… Не завжди пам’ятають, що кому додають, доливають, недоливають…

– Вали звідси до поганої мами, – Наливайко чітко промовив не лише кожне слово – кожну літеру посмакував.

– Перевівся ти, Максе, – горілку бородатий «маріман» перехилив одним звичним ковтком, пожбурив порожній стаканчик у коробку для сміття, повну такого самого посуду, промахнувся. – Скурвився.

Блазнювато віддавши честь, він посунув до метро. Вже на ходу розвернувся і показав нам обом fuck. Мій товариш Наливайко покрутив пальцем біля скроні, теж випив, але своїм стаканчиком у смітник влучив. А тоді промовив, ні до кого не звертаючись, з певною дещицею захоплення:

– Ти диви, яка ж скотина… Таки випив на халяву. Ось талант… глиба… бляха…

– Дорогою додому іншої теми, крім Шурика, в нього не виникало. Його просто несло, фрази лилися з нього, немов вода з водостоку під час зливи.

– Це ж мурло останнє, щоб ти знав. Ніколи людиною не був.

– Так уже й ніколи…

– Колись, кажуть, був, – охоче погодився Наливайко. – Та тепер спився геть. «Краще перо», «краще перо»! В сраці краще перо! Постійно перебивається на шармак, тільки пожалієш його, придурка, сам же винним залишишся. Обіллє помиями за милу душу!

– Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах…

– Морський птах! Баклан, блін! Розумієш, – Макс заговорив проникливим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: «Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав ось, хочу пригостити». Де отримав, хто йому заплатить? Мені б, правда, подумати – ні, взяв і повірив. А раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І зауваж – своє він таки випив! Козоріз нещасний…

– Чому – козоріз?

– Бо прізвище таке в нього… Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.

– Гадаєш, він миється?

– Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, човен «Стерегущий», секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.

– Думаєш, свистить?

– Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.

Дорогою назад після всіх нинішніх пригод ми майже не говорили. Хіба товариш мій час від часу підбадьорював себе традиційним:

В каморке папы Карло у камина

Валялся ночью пьяный Буратино.

Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,

И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Ночувати Наливайко, як і слід було чекати, лишився в мене. Дотримуючись законів гостинності, я спав на підлозі. Мені снилися шоколадні цукерки у формі риб, що плавали в скляних трилітрових слоїках з написом «Советское шампанское».

5

На ранок незваний гість довго тримав голову під холодним струменем води, потім абияк витер волосся і кволим голосом попросив чаю.

Крім заварки, в мене вдома не виявилося дійсно нічого. До планів учорашнього дня входило таки виповзти до магазину, аби не лежати добу в одній позі, і трохи провітритися. Це був мій особистий рецепт виходу з кризи, в тому числі алкогольної. Та єдиний, хоча й доволі сумнівний щодо позитивності наслідок вчорашніх мандрів – повна відсутність апетиту.

Мій товариш Наливайко, посьорбавши чайку без цукру, заварив собі ще й після цього помітно пожвавився.

– Що там у нас на годиннику?

– Скоро десята. Ранку, – для чогось уточнив я очевидне.

– Ага… Так… – обхопивши чашку долонями, Макс напружено думав, навіть примружив очі.

Нарешті змучений вчорашніми стресами тхорячий писок засяяв. Він глянув на мене так, що я зрозумів, який саме вираз мало обличчя Ньютона, коли спочатку йому на маківку гепнулося яблуко, а потім придумався закон всесвітнього тяжіння.

– Все, старий, підемо в гості до письменника. З письменниками спілкувався колись?

Я хотів дати однозначно заперечливу відповідь: те, що я писав, задовольняло рекламщиків, та навряд чи могло стати авансом літературі. Та вранішній настрій після вчорашнього несподівано спонукав до об’єктивності.

Мені чомусь здалося, що кожен в душі – письменник.

Секретарка мого нинішнього шефа, наприклад, розлучилася з першим чоловіком тільки через спроможність другого знайти гроші на видання її поетичної збірки «Клен опада». А приятель мого батька, голова колгоспу на Сумщині, написав цілу книжку «Спогади про моїх односельців». Як у першому, так і другому випадках сорокадвохрічна жінка і дядько, який постарався, аби книжка спогадів вийшла на його сімдесятирічний ювілей, на письменників у моєму розумінні схожі не були. Але раз люди спромоглися щось та